твоїм легким
та неймовірно свіжим вітром,
який здіймає у вічному двобої
останній лист
в мінорній ноті
сонячного світла.
Твоя багатоликість гратиме на арфі
стривожених
спустошених полів,
огорне
терпкуватий меду запах,
як тінь далекого дитинства, і мене ,
як спраглу землю,
напуватиме
із лона
краплинами
казкових неземних
джерел.
Ну що ж, красуне , сядемо з тобою?
І ти мене туманом
огорнеш,
впадеш росою суму
та журбою
мені на плечі,
в очі зазирнеш,
а я наллю тобі горнятко чаю,
сувій листів закоханих віддам.
Ти так
спокійно: “Згодом дочитаю...”
-
Ти ж, подруго,
читаєш по очам?
Помовчимо
з тобою наодинці-
мрійлива й вічна, сива й золота...
Щось сокровенне
бачу я в зупинці
твоїй, моя
пораднице шляхетна)
Наталія
Немировська
19.10.2017
Немає коментарів:
Дописати коментар