Я упиваюсь, осене, тобою...

Я упиваюсь, осене, тобою,

твоїм легким

та неймовірно свіжим вітром,

який здіймає у вічному двобої

останній лист

в мінорній ноті

сонячного світла.

Твоя багатоликість гратиме на арфі

стривожених

спустошених полів,

огорне   терпкуватий  меду запах,

як тінь далекого дитинства, і мене ,

як спраглу землю, 

напуватиме  із лона

краплинами

казкових неземних  джерел.

Ну що ж, красуне , сядемо з тобою?

І ти мене туманом  огорнеш,

впадеш росою суму

та журбою

мені на плечі,  в очі зазирнеш,

а я наллю тобі горнятко чаю,

сувій листів закоханих віддам.

Ти  так спокійно: “Згодом дочитаю...”

-       Ти ж,  подруго,  читаєш по очам?

 Помовчимо  з тобою наодинці-

мрійлива й вічна, сива й золота...

Щось сокровенне  бачу я в зупинці

 твоїй, моя пораднице шляхетна)

 Наталія Немировська

19.10.2017