Вірш, який не залишить нікого байдужим. Дякую своїй подрузі та колежанці Оксані Леонтієвій))))))))))

У лікарні

Гіркі дві складки на чолі...

Якісь чужі й далекі очі.

У них - зажура й смутку біль...

Ось так живе і дні, і ночі.

А руки й ноги - не свої:

служити зовсім відказались.

Здається, тіло без душі...

Сльоза обличчям... Туга жалить...

В палаті білих три стіни - 

І хворим що вони говорять?

А щоб четверту осягти,

завжди потрібна допомога.

Старенька жінка... Болі всі

в одну сльозу гірку злилися.

Лиш слово тепле - і вони

серденько крають, млоять, тиснуть.

Так важко їй, самій, старій,

Оці дні довгі рахувати

і ждать, самій не знать чого...

І думать про самотню хату.

Та хата десь стоїть пуста,

собаці, може, й дасть хто їсти...

а може... Ох, літа-літа,

і що лиш в вас життя не вмістить?!

Ще думка лине до дітей -

розбіглися по білім світі,

а старість, їй терпку й важку,

нема кому тепер зігріти...

Ось так летять за днями дні,

уже і числа погубились...

Печуть слова: "Дітей нема?

Коли ж прийдуть? Де забарились?"

А діти з буднями сплелись:

у них своя сім"я, робота...

А болі й ласка материнські

невже забулися в турботах?...

І ложка знов в моїй руці

тремтить од тремту губ старечих - 

їй важко: я, чужа, годую...

Здригаються від плачу плечі...

Не раз загляне медсестра -

та що вже тут поможуть ліки?!

Увага й догляд над усе,

турбота їй потрібна, діти...

Дивлюсь на це - і біль! ...І біль...

І серце рветься, як струна...

О діти! Ви віддайте борг,

коли приходить сивина...(О.Леонтієва)