Я упиваюсь, осене, тобою,
твоїм легким
та неймовірно свіжим вітром,
який здіймає у вічному двобої
останній лист
в мінорній ноті
сонячного світла.
Твоя багатоликість гратиме на арфі
стривожених
спустошених полів,
огорне
терпкуватий меду запах,
як тінь далекого дитинства, і мене ,
як спраглу землю,
напуватиме
із лона
краплинами
казкових неземних
джерел.
Ну що ж, красуне , сядемо з тобою?
І ти мене туманом
огорнеш,
впадеш росою суму
та журбою
мені на плечі,
в очі зазирнеш,
а я наллю тобі горнятко чаю,
сувій листів закоханих віддам.
Ти так
спокійно: “Згодом дочитаю...”
-
Ти ж, подруго,
читаєш по очам?
Помовчимо
з тобою наодинці-
мрійлива й вічна, сива й золота...
Щось сокровенне
бачу я в зупинці
твоїй, моя
пораднице шляхетна)
Наталія
Немировська
19.10.2017
____________________________________________________________________________________________________________________________
На дні душі людської,
великої й малої,
живе зерня любові ,
бо з ним приходим в світ.
В одного проростає
вишневим цвітом білим,
розплюскує чарівні емоції
стрімкі,
а в інших кам'яніє,
сховавши в темний сховок
усе людське...
й надії немає на просвіт!
Я вам дарую іскру
чарівності легкої,
чуттєвості,
любові і простоти
людської)
Щоб не забули часом:
Все пророста з любові!
Наталія Немировська
_____________________________________________________________А що може бути страшніше
за пустку у рідних очах?
Коли годі чекати життя:
Ніц бажання і - лише страх…
Десь повз тебе блукають створіння.
Щось белькоче собі перехожий…
А ти хочеш одного – горіння,
І жаринок яскравих погожих.
Хоч і млявої, але посмішки.
Хоч легенького, проте трепету.
Теплоти, а не плачу у подушки.
І – життя, розпочатого з шепоту…
Не потрібно стрімкого одужання.
Хочу сміху твого почути!
І краплинками з м’яти-рути
У веселку життя огорнути.
Живи.
Наталія Немировська
Я трохи, можливо, схожа на осінь:
спекотну, холодну і дощову...
Потрохи думки розсіваються в просинь,
бентежні, розважливі, - у грозову...
Я - жінка, Я сильна: у мене є діти,
ікупа роботи, і чоловік .
Чого ж цим турботам мене не обсісти,
коли я сама так приваблюю їх?
Зранку робота, з обіду - робота,
на вечір - турбота, бо є в мене сенс!
Так все життя пролетить у висотах:
вчити, тримати, робити .. Любить
Я - жінка, я осінь, з ясними очима,
з волоссям із просинню. з роєм думок.
Я - сильна, я - мужня, я незборима...
і грішна , мабуть, не без помилок.
Та в мене є доньки, онучок Нікітка,
і мама, й сестра, і є чоловік
Чому ж мені, люди, чому не радіти,
бо ж дехто не мав цього за цілий вік.
Ось осінь тихенько до мене схилилась,
теплом й прохолодою війнуло у даль...
А може, то все мені просто приснилось?
Я знову весна? Ні, я - осінь На жаль..
Наталія Немировська
***
В той день до щенту вищербила душу:
Немов крихкий кришталь,
розпалася на скельця
І все шептала щось: "Я мушу, чогось мушу.."
Терпіння ж бо крапаль
лишилося на денці.
Чому? Чого? Навіщо? Мусиш?..
Що то за "мусиш"?
Що за дике слово?
Ти що? Той гнів, як камінь в серці, здушиш?
Носитимеш і біль, і тугу, й темінь?
Здригнулися так лячно ніжні руки,
заламані в стражданнях
впали крила...
О ніжна квітко, розірви ті злуки:
вони ж ярмо для тебе,
що терпіть не сила.
Ти ще віднайдеш світло у тунелі,
така прекрасна
і доволі щира.
І джерело любові у пустелі
огріє душу -
пропаде зневіра.
Збереш себе докупи воєдино,
усе погане вітрами
розвієш.
Прихопиш у дорогу ту людину,
в обіймах у якої
зшаленієш.
Тоді веселкою майне до тебе щастя,
пронизане довірою,
любов'ю.
А ти , голубко, ніби від причастя
засяєш посмішкою
знов живою.
Наталія Немировська
***
Не зачиняйте двері за коханими...
Не зачиняйте дврі за коханими:
https://www.blogger.com/blogger.g?blogID=2662085141209565636#editor/target=post;postID=1096435923182563088;onPublishedMenu=allposts;onClosedMenu=allposts;postNum=0;src=postname
ВідповістиВидалитиhttps://uamodna.com/articles/-ilaquo-vsevyshnim-vybrana-rusj-ukrayinairaquo/
ВідповістиВидалитиhttps://savmax.uamodna.com/
ВідповістиВидалитиЯ не просто насолоджуюсь Вашою поезiєю -- я просто нею незабутньо дихаю...
ВідповістиВидалитиДякую.
Видалити